|
| | За 15 років Україна, здавалося, випробувала все: ми намагалися скопіювати і японську економічну модель, і американську, і навіть російську зразка середини 90-х. Проте жодна з них так і не прижилася на українському ґрунті.Наприкінці 2005 року США визнали Україну країною з ринковою економікою. То був великий аванс урядові Юрія Єханурова, що одним з перших, якщо не рахувати уряду Віктора Ющенка 2000–2001 років, задекларував необхідність побудови в Україні ліберальної економічної моделі на зразок "західної".
Такий реверанс у наш бік був продиктований швидше політичною, ніж економічною доцільністю. Втім, за наступні півроку стало зрозуміло, що нам не вдається побудувати "нормальний" капіталізм європейського зразка. Чому? Які причини?
Перша і, напевне, основна причина лежить у площині психології. Наш менталітет не сприймає „наповну” того, що зветься „капіталізмом по-європейськи”, а тим більше капіталізмом по-американськи. Згортання соціальних програм задля розвитку промисловості, великого бізнесу викликає обурення у більшості громадян України. Безсистемні реформи як друга причина тільки посилюють антипатію до капіталістичної моделі.
Наші так звані „реформатори” дуже погано розуміють, як на практиці змусити капітал працювати на людей, як навчити людей займатися бізнесом, що приносив би реальні прибутки приватним особам і водночас став джерелом наповнення державного та місцевих бюджетів. Подивіться на Азарова, Клюєва – це ж люди "старого покоління": інститути закінчували за часів СРСР, на Заході практично не стажувалися. Нинішні урядовці в теорії здебільшого знайомі з соціалістичною моделлю економіки. Але ж практичні перетворення без теоретичних засад є досить проблематичними.
Третя причина полягає у монополізації з боку великих корпорацій цілих галузей українського промислового і аграрного секторів. Держава до 2000 року діяла виключно в інтересах великого бізнесу, притісняючи малий та середній. Напочатку 90-х років, під час розгортання процесу первинного накопичення капіталу, "державні мужі" на зразок Кравчука, Кучми, Масола, Фокіна, Гриньова започаткували злочинну приватизацію, дозволили за безцінь отримувати у власність стратегічні підприємства, як, приміром, низку трубопрокатних заводів Дніпропетровська, шахт Донбасу тощо. Держава не зупинила хвилю відверто злочинного поглинання великими кланами цілих галузей, великих підприємств того чи іншого регіону. Так народилися київський, дніпропетровський, донецький "мегаклани", що почали висувати свої креатури до органів державної влади аби ті відстоювали їхні інтереси. Так в Україні виник „класс” олігархів.
Якщо до всіх вищеозначених проблем додати ще й надзвичайно сильний податковий тиск, спричинений спланованою окремими "кланами" політикою (агов, пане Азаров) та відсутністю "прогресивного податку", то вимальовується більш-менш цілісна картина нашого економічного "блукання у трьох соснах".
Але змішана економіка азійського зразка нам знову ж таки не підходить. Українці – все ж таки європейці, тож нам личить використовувати європейський досвід.
Найвідоміший випадок функціонування економіки прийнятного для нас зразка існував, наприклад, в Італії 20-х років минулого століття. Там капіталізм будували, використовуючи державне регулювання. Такий спосіб економічного регулювання дістав назву корпоративного (корпорація – об'єднання осіб задля досягнення певної мети. У сучасному світі роль таких корпорацій відіграють акціонерні товариства) і допоміг країні вийти з повоєнної кризи. На моє переконання, за сучасних умов у нашій державі можна побудувати схожу економічну модель виключно демократичними методами.
Як це здійснити на практиці? По-перше, обмежити вплив на економіку великих фінансових груп. Розуміючи, що, наприклад, "донецький клан", скоріш за все, не діятиме в інтересах держави, офіційній владі слід наполягти на державному втручанні в роботу окремих галузей і стратегічних підприємств. У протилежному випадку повториться історія з Криворіжсталлю, де після приходу нових власників почалося казна-що. Простіше кажучи, необхідно націоналізувати стратегічні підприємства. Або ж – утворити акціонерні товариства на їхній базі. Вирішальна частка акцій (50+1) повинна належати державі, а решта – приватним власникам.
Крок другий. Юридично позбавити великий бізнес права на монопольне володіння окремими галузями, а то й взагалі ліквідувати олігархію шляхом обмежень на володіння підприємствами та на прибутки.
Наступний крок: найманих робітників допустити до керівництва підприємствами через незалежно діючі профспілки. Для меншої ймовірності появи у керівництві профспілок осіб, котрі виконують волю певних політичних сил, керівниками профспілок обирати лише позапартійних.
Далі – протекціонізм держави стосовно малого та середнього бізнесу, запровадження прогресивного податку на прибуток. При чому, для осіб, які займаються малим бізнесом, податкова ставка не повинна перевищувати 5–7 відсотків.
Абсолютно обов'язковим є протекціонізм національного продукту. Отже, на певний час переорієнтувавшись на внутрішній ринок, слід збільшити митні збори на іноземні товари широкого вжитку, а також – на друковану, аудіо– та відеопродукцію.
Вельми бажано остаточно ліквідувати такий пережиток "печерного капіталізму" часів кучмівщини, як "вільні економічні зони". Іноземний капітал треба залучати лише у неприбуткові галузі, або в ті, що займаються розробкою високотехнологічної продукції ( наукомісткі).
У сільському господарстві потрібно остаточно ліквідувати залишки старої колгоспно-радгоспної системи та паралельно провести першочергове субсидування аграрного комплексу ( надати довгострокові вигідні кредити потенційним фермерським господарствам). А також – стимулювати утворення об'єднань декількох малих господарств, що працюватимуть лише на ринок, а не для внутрішнього споживання. Для них встановити допустимо низьку орендну плату на землю задля можливості отримання максимально необхідних площ під засіви. Крім того, ліквідувати посередників та перекупників шляхом введення відповідальності перед законом за цю діяльність. Встановити прямий контакт між селянином-виробником і компаніями державного сектора або керівництвом приватних компаній.
Саме ці заходи, перелік яких цілком можна доповнити, на мою думку, сприятимуть побудові корпоративної моделі економіки в сучасному розумінні, що, власне, й призведе до завершення переходу до ринкової економіки європейського зразка. Комментарии к статье / Мир глазами журналиста / Корпоративна держава – панацея для української економіки?
|
